Враження, уподобання, уривки думок, нотатник etc

20 жовтня 2010

Внутрішній цензор

Scared child

Мені не вистачає безпосередності, коли я пишу в блозі. Постійно заважає “погляд внутрішнього цензора”. Це можна пояснити тим, що блог, навіть особистий, – це не приватна, а все-таки публічна сфера і тому свідомо чи півсвідомо я себе контролюю. Але я пам'ятаю, що щось подібне було і тоді, коли я вела щоденник. Тоді мені здавалося, що його сестра його знайде, і станеться щось жахливе.
Що жахливе могло статися тоді? Чи навіть зараз? Я, мабуть, найбільше боялася стати посміховиськом, об'єктом її кпинів і глузувань.
Саме це заважає мені писати вільно. Заздрю людям, котрі пишуть в твітері думки, враження і діляться подіями з власного життя, не переймаючись тим, що про них подумають інші (принаймні, так здається). Звідки в мені цей страх осудливого погляду іншого? Адже цей погляд публіки здебільшого не осудливий (часто поблажливий, інколи - підбадьорливий чи принаймні байдужий, але рідко – осудливий).
І сказати, що думки в мене якісь надто крамольні, кримінальні чи непристойні  – теж не можу. Звичайні собі думки. І це теж лякає. Власна буденність і ординарність. Кому потрібні думки пересічної людини? Проте багатьох це питання не зупиняє. Чому зупиняє мене?
Я стільки всього боюся (павуків, бути посміховиськом, втратити коханого, бути недоречною, опинитися без даху над головою, не знайти роботи, яка б приносила мені задоволення, фізичного болю, смерті рідних  - господи, цей список нескінченний), і це лише ті страхи, які в якийсь момент я усвідомила. А є ще такі, що не вилізли нагору і все одно заважають мені бути. Кажуть, страхи треба замінювати цілями, сильним бажанням – і тоді ніякий страх не стане мені на заваді (а якщо й стане, то я його переступлю). Але чи бажаю я чогось настільки сильно?
Enhanced by Zemanta

© Горобчик , AllRightsReserved.

Designed by ScreenWritersArena