Враження, уподобання, уривки думок, нотатник etc

15 грудня 2010

Іноді читаєш щось і виникає відчуття захопленої заздрості, що хтось зміг так вдало омовити твій внутрішній світ. В мене завжди була проблема із висловленням-себе. Коли всередині завихрення емоцій, я зазвичай просто чекаю, поки мене "попустить" і лише тоді намагаюся сказати те, що відчуваю. Важко говорити, коли зла і роздратована і тоді фразою "Прошу, дай мені спокій" (варіант: "Забудь про мене на 15 хв") намагаюсь відгородити інших від внутрішнього шквалу, поки він не вгамується. Коли щаслива, взагалі говорити не можу і не знаю про що і як. Часто змушую себе говорити те, що непокоїть (цікавить), хоча природня обережність (боязкість) пручаються і затуляють рота. Іноді не знаю кордону, який відмежовує те, що варто говорити/питати і те, що не варто - і в таких випадках відмовчуюсь. Загалом вся ця нотатка  - лише враження (скоріш, асоціативні) від щойно прочитаної нотатки (?) "Територія" Юлії Рубльової aka Ulitza, яку я із задоволенням читаю. Цитати звідти:
Все мы очень молоды - зря думают, что у женщин есть возраст. Шрамы и раны ничему не учат, когда речь идет о мужчине.
Мы в вас нуждаемся. Мы очень одиноки. Мы нужны своим маленьким детям, и редко - сами себе. Нам некого кормить, любить, не за кого прятаться.    Вы предлагаете свою спину, клыки и защиту? Женщины от этого уже отвыкают.
В Красную книгу исчезающих пород давайте занесем того, кто сам решает возникнуть на нашем пути и, преодолевая сопротивление, повторяя "ты мне нужна", потащит нас с собой - щедро делясь своей территорией и добычей, знакомя с запахами и ловушками. Он любит наш неопределенный цвет шерсти и печальные глаза, прощает отсутствие улыбки и нежелание махать хвостом... Он всегда рядом, особенно ночью, особенно если мы позорно боимся темноты. Он умеет рычать и быть нежным. Как-то забывается, что в позапрошлой жизни мы сами все делали [...]

© Горобчик , AllRightsReserved.

Designed by ScreenWritersArena