Враження, уподобання, уривки думок, нотатник etc

12 липня 2014

Переклад уривків з роману Робін Гобб “Учень вбивці”

З кількох причин взялася перекласти кілька уривків одного із най-найулюбленіших романів, про які писала раніше, і заодно вирішила поділитися результатом. Буду вдячна за відгуки як про сам твір (хоч про нього важко скласти враження лише з куценьких уривків, та ще в аматорськом перекладі) так і про мою спробу літературного перекладу.


From “Assasin’s Apprentice” by Robin Hobb:

Я підвів на нього зацікавлений погляд. Він мав коротку темну бороду, таку ж кошлату і розтіпану, як і його волосся, а ще - обвітрені щоки. Над темними очима здіймалися густі брови. В нього була бочка, а не груди, а плечі такі, що аж натягували сорочку. Кулаки в нього були квадратні і в шрамах, проте на пальцях правої руки було видно залишки чорнильних плям. Коли він пильно мене розглядав, його посмішка поступово ставала ширшою, аж поки, нарешті, він не пирхнув від сміху.
“Хай мене чорти вхоплять, - врешті сказав він, - А хлопчисько дійсно схожий на Шіва, правда ж? Благодатна Еда. Хто б повірив в такий вибрик від мого славетного доброчесного брата?” Вартовий ніяк не відреагував, як і належить справжній варті. Він продовжувати стояти напоготові, очікуючи наступної команди. Солдат є солдат. Інший чоловік продовжував мене з цікаівістю розглядати. “Скільки років?” - спитав він у вартового.

***
Я й сам не був впевнений, але за мить він жахливо застогнав і трохи відкрив очі. Його приступ, здавалось, пройшов. Він здивовано прийняв самозвинувачення та допомогу Моллі і навіть мою неохочу поміч. Він сперся на нас обох і ми попетляли по всіяного камінцями березі. Пройда тюпав поруч, то гавкаючи, то бігаючи колами навколо нас. Майже ніхто, кого ми зрідка перестрівали, не звертав на нас жодної уваги. Я здогадався, що вони вже звикли до картини, коли Моллі веде батька додому. Я допоміг їм добратися до дверей маленької свічарні, Моллі всю дорогу схлипувала вибачення. Я там їх залишив, і ми з Пройдою пішли собі звивистими вуличками та нерівною дорогою до замку, не перестаючи дивуватися людським звичкам.
***
Чесно кажучи, я думаю, що він майже не уявляв, що зі мною робити, хіба що дивитися, аби я був досить нагодований та щоб я безпечно спав і мав дах над головою вночі. Для нього це напевне був поганий час. Він був людиною Шівалрі і тепер, коли Шівалрі втратив своє становище, що мало статися з ним? Він напевне багато про це переживав. А ще була проблема з його ногою. Незважаючи на свої знання припарок і перев'язок, йому, здавалось, не вдавалось підлікувати рану так, щоб можна було регулярно доглядати за тваринами. Раз чи два я бачив його травму, коли він міняв пов'язку, і здригався від вигляду незагойної рваної рани, яка залишалася набряклою і сочилася. Бурріч спочатку рясно її проклинав і суворо стискав зуби щовечора, коли треба було її промивати і міняти пов'язку, але з часом він почав сприймати її із хворобливим відчаєм. Завдяки його зусиллям рана врешті-решт все ж закрилася, але шрам, схожий на вірьовку, оповивав його ногу і спотворив його ходу. Не дивно, що він не надто переймався малолітнім байстрюком, якого віддали під його опіку.
***
Але я не міг, і по його голосу я чув, що він і не сподівався, що в мене вийде. Він зітхнув і трохи посунувся, готуючись до сну. Він більше не говорив зі мною, лиш погасив лампу і вмостився на ліжку. Але не спав, і за кілька годин до ранку він встав, підняв мене з підлоги і переклав на те тепле місце, зігріте його тілом під ковдрами. Він знову вийшов надвір і не повертався кілька годин.
Я ж був пригнічений і в гарячці кілька днів. Як мені здається, Бурріч повідомив тим, хто цікавився, що в мене якась дитяча недуга, тож мене залишили в спокої. Мені не скоро дозволено було виходити надвір, та й то - лише в супроводі інших.
***
Очі Реґала округлилися, коли від почув останні слова Короля. Якусь мить ми всі дихали в повній тиші, споглядаючи одне одного. Коли Реґал знову заговорив, його голос звучав так, наче в горлі йому застряг черствий хліб. “Ти говориш про це в присутності хлопця. Ти говориш про те, щоб використовувати його, як інструмент, як зброю. Ти гадаєш, він не пам'ятатиме твоїх слів, коли виросте?” Король Шруд засміявся, і сміх відлунився від кам'яних стін Великого Залу. “Пам'ятатиме їх? Звісно пам'ятатиме. Я на це й розраховую. Глянь в його очі, Реґале”.
***
“Ходи сюди”. Я повільно до нього підійшов. Коли я був поруч, він став на одне коліно, так, щоб наші очі були на одному рівні. Блазень урочисто стояв на колінах поруч із нами, серйозно переводячи погляд на кожного з нас. Реґал вп’явся лютим поглядом на всіх нас. На той момент я не розумів іронії того, що Король схилив коліна перед своїм незаконно-народженим онуком. Тож відчував піднесеність моменту, аж поки він не забрав із моїх рук шматок пирога і не шпурнув його цуценятам, які волочилися за мною. Із шовкових складок біля горла він вийняв шпильку і урочисто приколов її до моєї простенької вовняної сорочки.
***
Моє серце впало, але я продовжував кивати, а потім додав до кивків “Так, сер”. “В пообідню пору з тобою займатимуться вони. Тренування зі зброєю і все таке. Врешті, мабуть і Скілл. В зимові місяці будеш займатися всередині. Мови і знаки. Письмо і читання та числа, навіть не сумніваюсь. Історії теж. Що ти з усім цим робитимеш - я не маю уявлення, але затеши собі на носі - вчися добре, щоб Король був тобою задоволений. Він не з тих, кого варто розчаровувати, а тим більше гнівити. Наймудріше було зробити так, щоб він тебе не помічав. Але я тебе про це не попереджував, а зараз вже запізно”. Він раптом прокашлявся і зітхнув. “О, зміниться ще дещо.” Він перегорнув догори шматок шкіри, над яким працював, і знову його зім’яв. Здавалося, він розмовляє зі своїми пальцями. “Ти тепер матимеш справжню власну кімнату. В замку, там де сплять всі ті, хто благородної крові. Ти б спав там вже зараз, якби потрудився прийти вчасно”. “Що? Я не розумію. Кімната?” “О, так ти можеш говорити й швидко, коли надумаєш? Ти мене чув, хлопче. Ти матимеш власну кімнату в замку”. Він замовк, а потім із запалом продовжив: “В мене нарешті знов буде приватне життя. О, а ще тебе завтра зміряють для одягу. І для черевиків. Хоча який сенс шити черевики на ногу, яка все ще росте - я просто не розу-…”
***
Я вибрав довшу дорогу до замку, вгору по стежці, що пролягала через порослий деревами схил пагорба. Там намагалися розростися білі берізки, а також кілька вільхових дерев, але переважно то були якісь невиразні кущі. Сонячне проміння і легкий вітерець гралися гіллям вгорі, надаючи дню химерного і строкатого вигляду. Я підвів погляд до сліпучого сонця, що просочувалося між березовим листям, і коли опустив його знов донизу, навпроти мене стояв Королівський блазень. Я став, як вкопаний. Рефлексивно я почав роззиратися в пошуках Короля, незважаючи на те, що абсурдно було б його тут побачити. Блазень дійсно був сам. Та ще й надворі, при денному світлі! На руках та шиї в мене аж волосся стало сторч. Всі в замку знали, що Королівський блазень терпіти не виносив денного світла. Геть всі. І все ж, попри все, що зі знанням справи базікали пажі та кухонна прислуга, ось він Блазень, з блідим волосся, розвіяним легким вітерцем. Синій і червоний шовк його строкатих камзола і штанів здавався навдивовижу яскравим по контрасту із його блідістю. Проте його очі були не такими безбарвними, якими здавалися в темних коридорах замку. Зустрівши його довгий погляд на відстані всього лиш кількох кроків, при денному світлі, я розгледів у них блакить, дуже бліду, немов єдина крапля світло-голубого воску впала на біле блюдо. Білизна його шкіри також була оманою, бо тут, у строкатому від сонця і тіней світлі я побачив, що зсередини його наповнювала рожевість. Кров, раптово оторопівши, усвідомив я. Червона кров, що проявляється через покрови шкіри.
Блазень не звернув уваги на мій шепіт. Натомість він підняв догори палець, неначе щоб зупинити не тільки мої думки, але й плин часу навколо нас. Але я все одно не міг би зосередитися на чомусь іще, тож він задоволено посміхнувся, показавши низку невеликих білих ріденьких зубів, що нагадували посмішку малюка.
“Фітц” - він вимовив співучо, тонким голосом. “Фітц фіц має віц. Чує Фіксц.” Він зненацька зупинився, і посміхнувся мені знову. Я невпевнено дивися на нього, не рухаючись і нічого не кажучи.
І знов палець піднявся догори, але цього разу він погрозив мені знайомим жестом. “Фітц! Фітц справляти, ніч, ніц. Чує Фіксц”. Він схилив набік голову, не відриваючи від мене погляду, і його волосся завіялося вбік, як кульбабковий пух.
Моє отетеріння почало проходити. “Фітц”, - сказав я обережно, і постукав вказівним пальцем по своїх грудях.- “Фітц - це я. Так. Мене звуть Фітц. Ти заблудився?” Я старався, щоб мій голос звучав м'яко та заспокійливо, аби не стривожити бідолаху. Він, напевне, відійшов від замку і заблудився, тому й був такий радий побачити знайоме обличчя.
Він видихнув через ніс, а потім рішуче захитав головою, аж волосся стало дибки навколо його обличчя, немов полум'я навколо свічки на протязі. “Фітц!” - сказав він багатозначно, його голос трохи тремтів. “Фітц стає гніт світ. Фітц вчуває чує фітц”.
“Все гаразд”, - сказав я лагідно. Я злегка нахилився до нього, хоча насправді був не набагато вищим Блазня. Я спокійно понадив його відкритою долонею: “То що, ходімо? Я покажу тобі дорогу додому. Гаразд? Не бійся ж.”
Руки Блазня різко опустилися. Він підвів обличчя і закотив очі до неба. Потім пильно на мене подивися і вип’яв губи, наче хотів плюнути. “Ходімо ж”. Я знов позвав його рукою.
“Ні” - сказав він, досить виразно і з помітним роздратуванням в голосі. “Послухай мене, ти дурню. Фітц світ направ ціл. Фітцчуєвідаєц.”
“Що?” - перепитав я вражено.
“Кажу ж” - сказав він, ретельно вимовляючи слова, - “Фітц направ ціл світ. Рятц пса світ”. - Він поклонився, розвернувся і попрямував геть вгору по стежці.
“Стривай!” - крикнув я. Мої вуха почервоніли від збентеження. Як пояснити комусь, що ви роками вважали його не лише блазнем, а ще й дурнем? Я не міг. Тож: “Що означає все це казна-що про фітца-світо-пса? Ти смієшся з мене?”
“Навряд чи” - він досить довго мовчав, а потім розвернувся і сказав: “Фітц зціл ціл світц. Годі віц. Це послання, я так думаю. Покликання до значного вчинку. А оскільки ти - єдиний, хто зносить, коли його називають Фітц, то гадаю, що воно для тебе. А от що воно значить - звідки мені знати? Я блазень, а не тлумач снів. Гарного тобі дня”. І він знов розвернувся, проте замість того, щоб прямувати далі по стежці, він звернув з неї і пішов через густий чагарник.
***
“Ти мабуть цікавишся, яку перевагу вона для нас здобула, “- продовжив Чейд. Я розчув у його голосі приховане схвилювання. “Це дещо, що я двічі намагався випросити для тебе, але мені двічі відмовляли. Але Пейшенс пиляла Шруда, аж поки той не погодився. Це Скілл, хлопче. Тебе навчатимуть магії Скілла”.
“Скілл” - повторив я, не усвідомлюючи того, що казав. Для мене все це відбувалося надто швидко. “Так”. Я намагався зібратися з думками. “Бурріч казав мені про це, якось. Давно вже”. Зненацька мені згадався контекст тієї розмови. Після того, як Пройда випадково нас видав. Тоді він говорив про це як про протилежність вмінню розділяти почуття тварин. Те ж саме вміння, завдяки якому я зрозумів природу тих змін, яких зазнають перековані люди. Чи звільнить мене від цього вміння тренування в іншому?
***
Я прокинувся днів через два після весілля. Я провів чотири найбільш нещасні дні в моєму житті лежачи в ліжку, з судомами і припадками. Я часто дрімав, неприємним, зметвілим сном, і мені або снився Веріті, або ж відчував, як він намагався дістати мене Скіллом. Ці сни за допомогою Скілла не мали для мене ніякого сенсу, крім того що він непокоївся за мене. Я вхопив із них лише окремі уривки, як от колір завіс в кімнаті, звідки він торкався мене Скіллом, або відчуття перстня на його пальці, коли він неуважно його крутив, намагаючись зв'язатися зі мною. Якийсь необережний рух моїх зведених судомами м'язів постійно вибивав мене із моїх снів, і мої спазми продовжували мене мучити, аж поки я виснажено не занурювався в наступний сон.
Далі

© Горобчик , AllRightsReserved.

Designed by ScreenWritersArena