Не люблю святà. Люблю готувати і дарувати подарунки, але не люблю запланованої веселості. Тим більше, коли не весело. Я не знаю, чому. Вже не вірю в Діда Мороза, не вірю, що Новий рік здатен змінити життя. Не хочу змушувати себе йти до когось в гості і кілька годин вдавати, що мені радісно. Може, мені врешті-решт буде радісно, але скоріш за все завдяки автотренінгу та алкоголю. Я не хочу. Найбільша проблема – пояснити друзям і мамі, чому не хочу в гості.Я залишусь вдома, нічного особливого не готуватиму. Ніяких традиційних олів’є та шампанського. Обов’язково буде купа мандаринок, пляшка «Алазанської долини», шоколад. Зараз я ще не знаю, чи приїдуть до мене сестра з родиною, було б непогано, хоч і тісно. Якщо ні, то я до дванадцятої дивитимусь щось із кіно-новинок або кіно-улюбленців, поки не бемкне дванадцять, загадаю бажання (від цього не можу відмовитись, у кожного бувають ірраціональні вчинки), побажаю щось гарне Сашику і ляжу спати.
Це не вперше, коли зустрічаю Новий рік сама, і в таких випадках ходжу першого січня на денний сеанс в кіно. Навіть не знаю, що там йтиме, але піду, бо цікаво, чи такі ж самі будуть відчуття, що й кілька років тому. Останнім часом ходимо в кіно вдвох, а це зовсім по-іншому.
Ця «самотня» версія НР подієво майже нічим не відрізняється від тієї бажаної версії, в якій коханий був би поруч. При тому, що він легкий на підйом і свій в майже будь-якій компанії, він теж чомусь не любить святкувань. Ми б залишились вдома і їли мандаринки вдвох, і подієво майже нічного б не змінилося, але настрій та атмосфера були б зовсім іншими. Просто я була б щаслива. З ним все легко, навіть пережити чергове свято.
